А із Пендеба йдемо  досі до Неба, Сварги синьої. (Велесова книга)

Як відомо, звичаєвою традицією українців є пошук правди – істини та становлення тієї людської справжності, що знаходиться у кожному від початку як дар божий. Саме від цього  у Лесі Українки знаходимо головне кредо у житті справжньої людини:”Своїм  життям до себе дорівнятись”.

Як, у який спосіб це стає можливим?

Через давнє кредо хліборобської громади, яке знаходимо у сакральних записах Велесової книги:”Мусимо відати і знати обаполи тирла, щоб з богами постати у єдиній правді “.  Як це досягалося постає питання?

“Наші боги суть образи, тому речемо і живемо з ними воєдино. Від того маємо справжню віру, що не потребує ніякої пожертви”, – читаємо  сакральні сторінки становлення українців як нації у Велесовій книзі.  Тобто, все осягалося у резонансному злитті образу з відповідним аспектом цілісного світу.

Від того:”Ум великий божий є єдиний з нами і тому творимо і речемо з богами воєдино”, – знаходимо головне у становленні людської справжності  у населення Середнього Подніпров’я. Звідси і той закон всередині відмічений ще Геродотом в українців.

І далі в цьому давньому переписі знаходимо:”Наш бог єдин і множествен… і хто богом не сподоблений, той пребуде як сліпий і не матиме з ним частки .. бо в ньому бо  пристаніще  сили”. Від цього стає зрозумілим та сила, про яку існує згадка у арамейських записах з Близького Сходу:”Одвічно руси мають ту силу і гримлять нею по світу”.

Що це за сила, про що тут йдеться?

Потрібну відповідь знаходимо у нашого великого філософа Григорія Сковороди:” У всі віки народи завжди згідно вірили, що є таємна, по всьому розлита і всим володіюча сила”. Цю силу, гармонізуючу все в довкіллі, вони згідно називали божою силою, доповнимо ми його. У злитті з якою, як за кардиналом римо – католицької церкви Миколою Кузанським і постає справжня, цілісна людина. Його містичне богослов’я, в якому людина пізнавала істинне ,це сьогодні те саме метафізичне, трансперсональне занурення по Грофу.  “Бо тільки Єдине має зміст в цьому світі” – стверджував він. Згадуване Єдине у Арістотеля є світовою Цілісністю. “Матерія є щось проявлене завдячуючи формі. Цілісність  є відповідною формою буття”, – засвідчив він у свій час.

“А яке відношення має до цього сама людина?”, – можемо почути запитання з нашої читацької аудиторії. “Бог є істина, він є природа в природі, живе в живому, людина в людині”, – говорить  Григорій Сковорода. Те саме знаходимо і у Аристотеля:”Бог є думка в думці”, відповів він у свій час на запитання, що таке Бог на його думку.

“Царство боже в середині вас”, – відкрив сакральне у людському житті той, кому вклоняється весь християнський світ. Через цей свій гностицизм він і отримав Голгофу, пішовши проти чисто храмових, відсторонених від людини фарисействуючих  віровчень.

“Пізнай себе, – пізнаєш свого бога”, – підпирає його в цьому  великий суфій сходу Ібн Руш.

З огляду на вище означене  постає питання:”Який шлях веде до відродження того у реальному житті сьогодні? ”

Сьогодні кожен європеєць може сказати, що справжня культура людини  вміщує в собі честь, совість, порядність та високу людську гідність. Виникає питання, що за цим всім стоїть з точки зору онтологічного напрямку повернення в природу, взятого людством на початку 21 го століття?

Існує досить незвичний та дивний, як на сьогодні, вираз видатного німецького філософа Фрідріха Шілера: “Ми не вправі жити, коли загублена честь”.

“Честь для всіх одна”, – вторить йому Ліберій.

Пролити світло на подібне карколомне зауваження німецького філософа допоможе нам формула знайдена у свій час Артуром Шопенгауером:

“Честь це внутрішня совість, совість – це внутрішня честь”,  – зазначив  у свій час цей  видатний філософ сьогодення. Що таке людська совість з точки зору онтологічного підходу? Потрібну відповідь знайдемо у рукописі давньої орійської культури нашої землі, який носить назву свого останнього власника Войнича:

” Совість вісті божі несе, помає де була воля”

Тобто со – вість, це своєрідний канал зв’язку людини з світом Цілісності або з Єдиним, як за Миколою Кузанським. Що ж з цієї точки зору являє собою честь?

“Хто в честі тому і честь”, – проголошує старе лицарське кредо. Тобто це внутрішня відстройка людини у  пов’язаності її життя з причинною правдою цілісного світу, від якого вона отримує  знання, вправність та силу Єдиного.

За якою умовою виникає те знання істинного, що існує на волі, як за рукописом Войнича і  з якої, врешті решт і постає людська справжність, її честь та гідність?

У “сродній праці”, у спорідненості людського буття з природною  живою етикою, знаходимо відповідь у Григорія Сковороди, тобто з природою в тому самому проголошеному онтологічному принципу нового самостановлення людини.  В цей час і стає приступною та невловима правда – істина, яка існує тільки на волі, у просторі – часі непроявленого, як причинна правда цілісного, поєднаного у Одне світу.

“Права (та сама Цілісність)  таємно уложена Дажбогом, а по ній, як пряжа тече Ява і та створила життя наше. І хто богом не сподоблений, той пребуде як сліпий і не матиме з ним частки”, – знаходимо у Велесовій книзі майже класику у сучасному науковому підході в центрі якого стоїть та сама світова єдність.

“Пізнайте істину (причинну правду світу) і вона зробить вас вільними “, – проголошує провідну істину у цьому питанні великий адепт світу Ісус із Назарета. Якого Григорій Сковорода вважав взірцем справжньої людини  во плоті.

Виходить так, що без контакту з причинною правдою цілісного світу, з якої походить природна етика життя, в людині пропадає канал божої совісті і вона втрачає свою спорідненість з Єдиним. Через що її життя стає пустим, полишеним тієї змістовності, яку несе їй контакт з живим, узгодженим у одне цілісним світом.

Яка існує формула означеної людської єдності, виникає питання?

Відповідь знаходимо у того ж Сковороди за яким:”Слово, думка і дія існують в єдності на серединному шляху”. Як той шлях осягається, спитаємо ми у нього?

“Бери висоту духу і матимеш середину”, – маємо від нього необхідну відповідь. Що це за стан серединного, внутрішнього  шляху в житті, на що він схожий? Які аналоги його існують в світі?

Це ніщо інше як стан Нірвана Кальпа Самадхі у метальному плані, що є вищим досягненням у індійському езотеричному вченні. Саме там означена єдність думки, наміру і дії дозволяє людині стати Архатом чі Ботхісатвою, що є аналогом людської справжності та цілісності у сучасній супраментальній психології.

А що в цьому плані існувало у нас, може виникнути питання? Адже людська справжність, як це слідує з вище наведеного, лежить у самій основі культури українців.

Поєднання зовнішнього, проявленого і внутрішнього, не проявленого світів знаходимо в тій же Велесовій книзі:

“Богові Світовиду славу проголошуємо – се бог Прави і Яви .. і через нього знаємо як світ бачити і в Яві бути. Бог єдин і многолик. ”

Що лежить у основі подібної світобудови спитаємо ми?

“Дажбог на струзі був на небі премудрім, яке синє. А струг той виглядає як золото, Огнебогом розпалене. Його подих – це життя кожної істоти і притулок”, – знаходимо необхідне пояснення у давній пам’ятці нашого становлення як нації  Велесовій книзі. Як тут не згадати Сковороду з його сакральним, філософським осягненням:”Справжня людина і бог є одне”.         Матеріальним зразком такого вірування в духовному знанні – баченні є Збруцький ідол. Тут Світовид  у духовнім,  кінестетичнім баченні сущого ( капелюх зверху на скульптурі)поєднує чотири людські лики на всі боки світу, а під ними  панує Ява людського життя у чоловічих та жіночих постатях, які мають силу Перуна, Велеса, Дани та Мокоші. Далі до низу йде Дажбожа Права, де Дажбог є нічим іншим як супраментальним планом самої людини. Вся композиція спирається на темну ніч Нави де панує Сварог. “Сварог, що створив світло, – це бог світла і бог Прави, Яви і Нави, се маємо їх во істину”, – читаємо у Велесовій книзі те сакральне, що давало силу на життя нашим пращурам. Тобто перед нами матеріалізована  образно – символьна скульптура виконана у тій же традиції Велесової книги:”Наші боги суть образи “. І вона несе у собі поєднаний образ у становленні справжньої, цілісної людини відтворений у давні часи нашої історії. І все це цілком перегукується з тим, що нам сьогодні дає супраментальна психологія, божа психологія, як за Шри Ауробіндо Гошем.

З нашого з тобою дослідження, шановний читачу, слідує, що духовне знання – бачення, існуюче в давні часи, дозволяло торкатися самого джерела того істинного, що існує в світі.  Архаїчність викладу його  у давнім переписі цілком зрозуміла, через існуючий в ті часи рівень образно – понятійного мислення.  Але допоки існував   духовний погляд, це не впливало на кінцевий результат у пізнанні причинної правди, з якої походила сила та наснага на життя наших пращурів. Бо бралося все з самого джерела на внутрішнім плані. Коли ж зовнішній світогляд став переважати у економічних змаганнях суто технічного віку, те духовне знання стало закритим. Натомість, у вже суто ілюзорному сприйнятті світу, з тих описових переказів давнини постали самостійні божества у відстороненості від самої людини. Тоді як від початку вони були резонуючими образами, через які була приступна сила супраментального плану самої людини, як це слідує з вище наведеного дослідження. Тому і мали справжню віру, що не потребувала ніякої пожертви, бо не було посередника  між людиною та Єдиним, тією самою цілісною “сваргою синьою”.

Саме за це говорить Миролюбов, коли розрізняє адаптивну, ведичну культуру давніх часів від пізнього язичества. В якому за богами, через людську сліпоту, постали польові форми, які жодного відношення до шляху людського життя не мали. “Була б віра, боги знайдуться”, – говорить з цього приводу давня китайська мудрість.

Те саме явище спостерігалося і у таємних єгипетських містеріях, що проходили під орудою сутності позаантропного буття Гора. В цей час, у вже відстороненій вірі, людина втрачала свій супраментальний, божий план, а з ним і свою поєднану з цілісним світом щасливу долю та силу. У Велесовій книзі знаходимо застереження з цього приводу:”З  Марморою не сміємо мати частки, бо будемо одлучені. А ні  Мара, ні Морока не сміємо славити, ті бо деви є нашим нещастям”. У технічний вік все це забулося, тому маємо те, що маємо.

Виходить так, що людство насправді має дві культури одну природну,  адаптивну, кельтську, а другу атрибутивну, загальну, римську зібрану із забутих артефактів давніх культур. Роль останньої це постанова високої евристичної стелі образно – понятійного мислення у так званий “залізний вік”. Тоді як адаптивна культура, це саме людське життя з його шляхом  становлення людини у своїй справжності та цілісності, як за первинним  задумом. Без її відновлення повернення назад в природу  у реалізації онтологічного принципу, як стає зрозумілим, є справою неможливою.

“Щоб я знав, що я знаю, я від початку повинен знати”, – затвердив у свій час Спіноза Фарух головне у тому онтологічному єднанні людини і природи.

В знанні істинної традиції, як за суфіями, будь які пояснення займають другорядне місце і можуть бути проведеними у будь який спосіб. Наприклад, через образне мистецтво, пісні та перекази, взагалі через образну культуру у будь чому. Супроти пояснень у вченому незнанні в існуючім науковім підході, як за Миколою Кузанським, знання – це життя у інтуїтивно образнім сприйнятті другої, причинної сторони світу в якій насправді існує людська сутність.

Підгрунтя подібного становлення у справжності можемо знайти у Ніцше:”Сьогодні людське занадто людське. У справжньої людини інші цінності, справжня людина затверджує життя. Вона стоїть по ту сторону добра та зла, вона керує світом. Сенс життя це воля до влади над собою”, – відкрив у свій час він.

Рецепт того нового відновлення у онтологічному статусі можемо знайти у давнього китайського філософа Джуан Дзи: “Коли природне і людське не перемагають одне одного, (а поєднуються у одне), на світ з’являється справжня людина”, – засвідчив він. Сьогодні, у супраментальній психології, вище означене і отримало  своє остаточне підтвердження.

Щасти вам.